Головний хормейстер Миколаївського національного академічного українського театру драми та музичної комедії Антон Ладний вирішив розповісти про історію Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки на тлі призначення керівником цього хору Вадима Яценка.
Про це йдеться в дописі Антона Ладного від 3 серпня 2026 року.
Зокрема, Антона Ладного хвилюють заяви, які було зроблено, за його словами, в соцмережах щодо можливої ліквідації хору Верьовки як нібито “радянського продукту”.
“Гортаючи соціальні мережі, я бачу, скільки сьогодні галасу навколо хору Верьовки. Обговорюють нового керівника, критикують репертуар, а дехто взагалі називає цей колектив “продуктом радянської системи”, який потрібно ліквідувати. Про сучасне керівництво і творчий напрям хору ми ще поговоримо окремо. Але сьогодні хочу відповісти саме на тезу про “радянський продукт”. Перш ніж робити такі гучні заяви, варто уважно вивчити історію цього колективу — від самого засновника Григорія Верьовки до сьогодення“, – написав хормейстер.
За його словами, мало хто знає, але під час створення колективу перед Григорієм Верьовкою стояв творчий вибір: створити ще один академічний хор чи сформувати колектив із народною манерою співу. Так, у наказі про створення йшлося про “Державний український народний хор”, але варто пам’ятати історичний контекст. У радянській культурній політиці слово “народний” далеко не завжди означало спосіб виконання чи вокальну манеру. Часто воно характеризувало суспільну роль або призначення колективу.
“Верьовка свідомо обрав інший шлях. Він не став створювати черговий академічний хор, а поклав в основу звучання українську народну співочу традицію, адаптувавши її до професійної концертної сцени. Саме це рішення стало визначальним“, – зазначає Ладний.
За його словами, завдяки діяльності цього колективу українська народна пісня не лише збереглася, а й стала відомою далеко за межами України. Іспанія, Італія, Франція, Німеччина, США, Канада, Мексика, Японія, Китай, Корея — після концертів хору Верьовки ці зали аплодували стоячи українській культурі.
“Більше того, саме хор Верьовки започаткував явище, яке згодом назвуть “верьовкінським рухом”. По всій Україні почали масово з’являтися аматорські народні хори, які прагнули наслідувати його художні принципи. Народна пісня жила, розвивалася й передавалася наступним поколінням“, – пише Ладний.
“Тому в мене виникає запитання. Якщо проблема лише в тому, що цей колектив був створений у радянський період, то чому тоді не звучать такі самі вимоги щодо ансамблю Вірського чи Національного оркестру народних інструментів України? Адже всі вони були створені в той самий історичний період. Часто можна почути: “Українці так не співали”. І знаєте що? Це правда. Але хор Верьовки ніколи не позиціонував себе як автентичний фольклорний гурт, який буквально відтворює народну традицію. Це професійний сценічний колектив, що поєднав народну основу із законами академічної сцени“, – додав хормейстер.
Так само, за його словами, капела бандуристів давно грає не на старосвітських бандурах, а ансамбль Вірського не відтворює побутовий танець у його первісному вигляді.
“І це абсолютно нормально. Це інша мистецька місія й інші творчі завдання. Усі ці колективи зробили надзвичайно важливу справу — вони підняли українське народне мистецтво до рівня великої професійної сцени, зберегли його та популяризували у світі. А тепер — моє особисте спостереження. Навколо хору Верьовки сьогодні найбільше суперечок ще й тому, що хор працює зі словом. Вірський говорить мовою танцю, оркестр — мовою музичних інструментів і звуків, а хор безпосередньо доносить текст. Саме тому суспільство часто очікує від нього миттєвої реакції на всі події, що відбуваються в країні. Чи потрібні зміни? Безумовно. Будь-який великий мистецький колектив повинен розвиватися, шукати нові форми, осмислювати сучасність і проходити свій етап оновлення. Але між словами «оновити» і «ліквідувати» — прірва. Бо ліквідувати легко. Значно важче створити щось рівнозначне“, – вважає Ладний.
“І ще одне. Саме завдяки хору Верьовки та сотням аматорських народних хорів, що виникли під його впливом, українська народна пісня не зникла. Вона жила, звучала й передавалася з покоління в покоління навіть тоді, коли українська культура існувала в умовах жорстких ідеологічних обмежень. Народна пісня залишалася одним із тих небагатьох просторів, де люди могли відчувати свою українську ідентичність. Можна дискутувати про репертуар, режисуру, художні рішення чи сучасний розвиток колективу. Це нормальна й потрібна розмова. Але не варто перекреслювати його історичну роль. Бо питання не в тому, коли був створений хор. Питання в тому, що він зробив для української культури. І якщо ми справді прагнемо деколонізації, то маємо навчитися відрізняти радянське походження інституції від українського змісту, який вона змогла зберегти, розвинути й передати наступним поколінням“, – додав хормейстер.
“І наостанок. Якщо ви такі завзяті противники всього радянського, то раджу подивитися у свій паспорт на дату народження. Бо, можливо, ви теж народилися в Радянському Союзі та є його продуктом. Але ж це не визначає, ким ви є сьогодні. Тому, перш ніж закликати ліквідувати такі колективи, варто поставити собі одне просте запитання: Що було б із українською народною піснею сьогодні, якби цих колективів ніколи не існувало?” – резюмував Ладний.
Під цим дописом хормейстера за добу зібралося вже понад три сотні коментарів.
Як повідомляв Редактор, художній керівник хору “Гомін” Вадим Яценко розповів про труднощі, з якими зіткнувся у зв’язку з призначенням його генеральним директором-художнім керівником Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки.
При цьому Вадим Яценко підкреслив, що одним із своїх першочергових завдань на посаді керівника хору Верьовки бачить збереження колективу.
Про автора: Засновник та автор сайту “Редактор”.
Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка.
Понад 15 років працював в українських онлайн-медіа та інформаційних агенціях, наповнюючи та куруючи стрічки новин.
Контакт: redaktor2025@gmail.com