Помер найстарший блогер України — 96-річний Іван Гордієнко.
Про це повідомляє Редактор.
За словами письменника, журналіста, креативного продюсера Костянтина Рильова, тільки 3 тижні тому Іван Гордієнко написав йому під постом з інтерпретацією інтерв’ю Алли Пугачової: “Костя!!! Щиро дякую за таку могутню бомбу, про яку ти написав. Молодець. Здоров’я тобі багатирського бажаю на многія літа“.
“Дуже дякую, Іване Остаповичу, за такі тепли слова, – відповів я. – А ви для нас з Машою, для свого оточення, для своїх учнів, такий же як Алла, велетень-вчитель-наставник-взірець. Вам міцного здоров’я!». Він ще додав: «Щиро дякую, Костя, за таке звеличене визнання моєї персони. Я вашу всю сім’ю поважаю і люблю. Така сім’я – приклад для наслідування“, — написав Костянтин Рильов.
Тобто, за словами письменника, три тижні тому Іван Гордієнко чітко і ясно мислив, був бадьорим і дотепним.
“Ми знали його не як блогера. Він став блогером, мабуть десь в 90: настільки йому буле цікаве усе нове, усе людське. Це прадідусь, дідусь та батько наших хороших знайомих. Глава сімейного клана. Вчитель з 40-річним стажем, директор школи, який пам’ятав УСІХ своїх учнів. І вони його – ті кого він випускав першими – давно вже літні люди. Але вони досі його люблять і шанують“, — розповів Костянтин Рильов.
За його словами, він і його сім’я знали Івана Гордієнка 14 років.
“Ми приїжджали до нього в його гостинний дім під Переяславом-Хмельницьким. Дуже затишний. Це модернізована їм же самім хата, яка стала таким дуже гарним особнячком. З каміном, з кріслом-качалкою. Останній раз ми були у Остаповича на початку під час війни“, — розповів письменник.
Там, за його словами, дуже привітні господарі, а родзинкою на торті були розповіді Івана Гордієнка про минуле, про сьогодення.
“Він пам’ятав і Голодомор, хоч був ще малий. Але він не вважав себе його жертвою. У нього відносно всього була своя, доволі оригінальна думка, яка запросто могла розходитися з загальною. Тут він зовсім не нагадував типових вчителів, які коливаються з черговою генеральною лінією. До нього колись і телебачення завітало, але вони теж послухали явно не то, що очікували. Але його думка завжди була парадоксальною. І завжди з великим задоволенням він згадував історії про своїх учнів. Там було багато і кумедного“, — розповів Костянтин Рильов.
“Наприклад, як він не витримав і вигнав одного хулігана з класу так «що той полетів». А потім Іван Остапович просив пробачення у його батька. А той йому сказав, що як ніхто його розуміє. Через десятки років той «хлопчик» підбіг до нього поздороватись. Вони поспілкувались. Хлопець став водієм маршрутці. Він Івану Остаповичу подякував. Він не образився, а був дуже радий побачити свого директора, розуміючи що той, напевно, його утримав від поганого шляху“, — додав письменник.
Ніхто, за словами Костянтина Рильова, не тримав зла на Івана Гордієнка.
“Всі його поважали. Хоча сам Іван Остапович не був задоволений тим своїм вчинком, що допустив таке один раз: вийшов із себе. Івана Остаповича не можна було не поважати, тому що він, при невеличкому зрості був гігантом. Коли ти спілкувався з ним – одразу відчував: перед тобою велетень! Алмазний внутрішній стрижень, могутня сила волі, чудове почуття гумору, прекрасна пам’ять і головне – всепереможна доброта, яка ховалася в його посмішці та очах. Він був вроджений лідер і переможець, але основною зброєю його було – небайдуже серце. І в другу чергу – гострий розум“, — розповів письменник.
Хоч по своїй журналістсько-письменницький діяльності Костянтин Рильов, за його словами, знає багато геніїв, він нікого не може порівняти з по масштабу з Іваном Гордієнком – в людському сенсі.
“Іван Остапович несподівано пішов із життя. Інсульт. І це дуже-дуже сумно. Коли уходять такі титани, залишається велика чорна діра порожнечі. Але ти вдячній долі, що бачив своїми очима, тиснув руку (до речі, дуже сильну, він до останнього ще працював у своєму городі) такому чоловіку. Співчуття його дочці Софії Іванівні та всій його численній родині. Царствіє Небесне цій Великій Людині. На таких і тримається українська земля. Нам, Іване Остаповичу, Вас дуже не вистачатиму!” — резюмував письменник.
